Колективний договір, що укладений представниками працівників і роботодавцем, потрібно розглядати насамперед як локальний нормативно-правовий акт, який регулює цілий комплекс суспільних відносин.
Частина колективного договору, що присвячена регулюванню зазначених питань, називається нормативною. Ця частина важлива для сторін, які уклали колективний договір тим, що механізми оптимізації оподаткування витрат на виконання умов колективного договору будуть враховані і визнані компетентними органами виправданими за умови чітко прописаних в колективному договорі процедур їх реалізації.
Для кращого розуміння можна виділити такі групи питань, які доцільно в тій чи іншій мірі відобразити в колективному договорі.
Це, перш за все, норми і зобов’язання, що регулюють найважливіші умови праці. До них належать: оплата праці і її індексація, тривалість робочого часу і часу відпочинку; умови і охорона праці; пільги для окремих категорій працівників.
Другу групу складають норми і зобов’язання, що регулюють відносини, тісно пов’язані з трудовими. Наприклад, набувають особливої актуальності останнім часом зобов’язання щодо забезпечення зайнятості працівників або надання їм особливих пільг під час звільнення з підприємства, можливості перенавчання іншим професіям, захисту прав та інтересів працівників при зміні власника тощо.
До третьої групи можна віднести норми, що регулюють соціальне обслуговування працівників. Серед них можна назвати компенсацію транспортних витрат, організацію та надання дотацій на харчування працівників на виробництві, забезпечення житлом, порядок надання матеріальної допомоги та ін.
Четверта група – це зобов’язання роботодавця і конкретні норми, які присвячені соціальному забезпечення і медичному страхуванню працівників. Тому сторони колективного договору мають право встановити пільгові правила забезпечення працівників пенсіями та іншими фінансовими виплатами більше, ніж це передбачено чинним законодавством.
27 Травня, 2021